Я і так вийду за тебе заміж, нікуди ти від мене не дінешся, як би ти цього не хотів. Я знаю, що тобі важко, але я впевнена, що ти це дуже скоро зрозумієш. Ти сам знаєш, що ми мусимо бути разом, і ,навіть, якщо зараз ти ще цього не визнаєш, то десь далеко в душі знаєш, що я вийду за тебе заміж. Ти сам казав, що має бути, те станеться, і, що наші дороги ще перетнуться, якщо це справді повинно бути. Ось маєш, ми знову зустрілись, і щоразу буде так само, від долі не втечеш. Невже ті такі мізерні три роки варті всього прожитого життя, щасливо прожитого, а не в спогадах, стражданнях, і з думками, що все могло скластись по-іншому.. з тією єдиною, ідеальною. І не треба казати, що ти чи я не варті цього, ми двоє варті один одного, ми створені один для одного. І, знаєш, я не розумію, яким чином, але ще до тієї п'ятниці, тієї знаменої п'ятниці, чи навіть в неї, це не важливо, але я також думала про те, що напевно ти мій ідеал, той, котрого я шукала. Я так думала тоді і тепер тоже так думаю. І ти собі навіть уявити не можеш, як я боялась, що все знову повториться, що я отримаю своє і одразу втрачу інтерес, як той завойовник "veni vidi vici".. але я не втратила інтерес, не втратила тебе, розумієш, перший раз я не перестала хотіти. І не треба мені казати, що ти вкрадеш мою молодість, роки життя і тому подібне.. ти - моє життя, і будь ласка, не забирай його в мене.
