важко..

Єдине побажання людям: все встигати, ніколи не запізнюватись і завжди бути комусь потрібним.

Я  тебе страшенно ревную.. "до кожного слупа".. точніше до кожної швабри. Ніколи не могла подумати, що зможу таке відчувати. Ну є, то є, нема, то нема. Ревність? Ніколи. Але ти пробуджуєш в мені щось зовсім нове. Ти мій, і я не хочу тебе ділити ні з ким, абсолютно. Я тебе ревную. Так, я тебе ревную. Тому що я тобою дорожу. А ще напевне тому, що я невпевнена. Так, я невпевнена в собі.. я часто сумніваюсь, як я могла тебе привабити.. Такого хорошого, милого, доброго, простого і щирого, ідеального.. мого ідеального. Скільки навколо кандидаток, струнких, симпатичних, з червоною помадою на губах, з фото в дзеркалі.. Таких дорослих вже, впевнених в собі... А я лінуюсь змивати макіяж, тому його і не роблю, часто виглядаю сонною, інколи навіть кумедною, з розтріпаним волоссям, бо всюди бігаю, роздаю яблука, займаюсь благодійністю, і завжди маю кілька еклерок в кишені. Я люблю собі ляпнути якусь дурню, а ти любиш з неї сміятися.. Мені це подобається. ТИ мені подобаєшся. З усіма твоїми галочками і витребеньками, мріями і забаганками. Чому ти такий ідеальний? 

я знала, що тобі сподобається...

Прочитала.. я прочитала Ритуал.

Я люблю тебе.

Рік. Сьогодні ма_ бути рік.

а ти мені сьогодні знову снився.. знову за стільки часу.. Ми разом дивились сни.

Ты спишь, моё чудо, мой лучший мужчина...
А я улыбаюсь, поверишь, до слёз! 
И утро осеннее без кофеина...
Шкварчит на асфальте от чьих-то колёс...
Какой же ты тёплый, как пахнешь знакомо!
Есть всё-таки рай где-то меж одеял...
И так неохота куда-то из дома...
К нам ключ понедельник вчера потерял!

Целую твои чуть колючие щёки...
Дыханием робким, чтоб не разбудить...
Мы часто к любимым бываем жестоки,
Мы часто любовь не умеем ценить...

Смотрю на тебя, на суровые брови,
И пальчиком линию-контур веду...
Любовь часто жаждет страданий и крови,
Любовь часто носит в кармане беду...

Мне всё сейчас чуждо: и мудрость, и лихо...
Лишь прядка волос под ладонью твоя...
Жасминовый чай и сироп - облепиха,
Двенадцатый час... невоскресного дня...

життя прекрасне, як не крути.

частина II (травень 2013)

... Так, я також лідер і певною мірою власник, але дещо інший. Просто існують певні речі, де треба зробити вибір. І ти обираєш, до чого привикла, а я стараюсь обирати як краще. От і вся наша відмінність - я можу поступитись, а ти- ні. Ось стіна, що стоїть між нами - покора, про вияв якої ми так багато говорили. 
   Я знаю, що я не така як вона, і я такою не стану. Мусиш мені вибачити. Я знаю, що тобі з нею краще, то  чому ти повинна терпіти на собі такий важкий хрест - мене? Адже можна просто його скинути з себе,  ти ж здатна це зробити, якщо захочеш...
І ще одне, вони також тебе терпіли, а я не буду, бо хочу тобі кращого. Невже тобі приємно бути і знати, що люди, котрі тебе люблять і справді дорожать тобою, змушені тебе терпіти, щоб просто бути поряд. Зараз ти можеш сказати, що коли люблять, то терпіти не треба, але це не так. А може любов - це і є терпіння? Можливо, але не таке.








Невизначеність. 
Просто зроби його.
Зроби цей вибір. 
Хочеш - звільнися, а хочеш - неси свій хрест докінця.

...не забирай його в мене

Я і так вийду за тебе заміж, нікуди ти від мене не дінешся, як би ти цього не хотів. Я знаю, що тобі важко, але я впевнена, що ти це дуже скоро зрозумієш. Ти сам знаєш, що ми мусимо бути разом, і ,навіть, якщо зараз ти ще цього не визнаєш, то десь далеко в душі знаєш, що я вийду за тебе заміж. Ти сам казав, що має бути, те станеться, і, що наші дороги ще перетнуться, якщо це справді повинно бути. Ось маєш, ми знову зустрілись, і щоразу буде так само, від долі не втечеш. Невже ті такі мізерні три роки варті всього прожитого життя, щасливо прожитого, а не в спогадах, стражданнях, і з думками, що все могло скластись по-іншому.. з  тією єдиною, ідеальною. І не треба казати, що ти чи я не варті цього, ми двоє варті один одного, ми створені один для одного. І, знаєш, я не розумію, яким чином, але ще до тієї п'ятниці, тієї знаменої п'ятниці, чи навіть в неї, це не важливо, але я також думала про те, що напевно ти мій ідеал, той, котрого я шукала. Я так думала  тоді і тепер тоже так думаю. І ти собі навіть уявити не можеш, як я боялась, що все знову повториться, що я отримаю своє і одразу втрачу інтерес, як той завойовник "veni vidi vici".. але я не втратила інтерес, не втратила тебе, розумієш, перший раз я не перестала хотіти. І не треба мені казати, що ти вкрадеш мою молодість, роки життя і тому подібне.. ти - моє життя, і будь ласка, не забирай його в мене.

Дякую тобі, Боже, за всіх людей в моєму житті, а особливо за цих.

Нова звичка

А це вже входить в привичку.. 
Я не можу зрозуміти. Це ти туди приходиш, чи я до тебе йду. Не знаю, але за одну ніч можа здолати тисячі кілометрів і одружитися. Дивно це звучить. Але тим не менш так і є, хоч я не кличу тебе. Старалася майже не думати цілий день. Але ж я думаю про тебе, коли змушую себе про тебе не думати. А не думати я думаю цілий день, але не ніч. Бо вночі мною керує та, що зветься підсвідомістю. І коли цикл мого сну знову переходить в двадцятихвилинний швидкий сон, я бачу ті уривки з  мого майбутнього, що звуться снами (я читала, швидкий сон триває тільки двадцять хвилин, але може повторюватись протягом ночі). На годиннику 21:25, чекаю зустрічі.

P.S.

Навіщо знов приходиш в мої сни?
Розпалюєш  іскру ще ледь жеврілу.

Її ніхто невзмозі погасить,

Бо й досі приміряю сукню білу.

Навіщо серця знов натягуєш струну?

Щоб ніжні звуки в голові моїй лунали,

Коли пригадую твій погляд, дотик губ, 

Згадаю, як під місяцем гуляли?

Згадаю... І кидає в дрож,

Тремчу і не знаходжу собі місця.

А на дворі уже не сніг, а дощ

Заповнює ту вазу аж по вінця.

Ту вазу, саме ту,

Що кришталем блистить і чистотою сяє.

Ніхто не осквернить ту чистоту,

Її чужий ніхто не заповняє,

Не заповняв і заповнять не стане

Бо та іскра жевріть не перестане,

І не порве ніхто струну.

.............................

Вибачаюсь, що не можу вірші писати, бо не можу словами передати почуття.

Якби зустрілися ми знову,
Чи ти злякалася б, чи ні?
Якеє тихеє ти слово
Тоді б промовила мені?
Ніякого. І не пізнала б.
А може б, потім нагадала,
Сказавши: "Снилося дурній" -
А я зрадів би, моє диво!
Моя ти доле чорнобрива!
Якби побачив, нагадав
Веселеє та молодеє
Колишнє лишенько лихеє.
Я заридав би, заридав!
І помоливсь, що не правдивим,
А сном лукавим розійшлось,
Слізьми-водою розлилось
Колишнєє святеє диво!

Гаряче какао з молоком - коли дуже дуже добре, або дуже дуже погано або прото дуже дуже...

-...

-Тоді було цілих 8 місяців.

-І ви так довго зустрічались?

-Одного разу ми  на деякий час розійшлись.

-Як це, на деякий час?

-Ну, розумієш, такі почуття  швидко не  проходять

-Які?

-Ну, це було кохання.. так, саме воно. Те саме, з першого погляду..

-А він?

-І він також про це знав, та й тепер знає. Знав мене тоді досить непогано, зважаючи на те, що таких людей, котрі знають мене справжню, хоч я й не ховалася за масками, можна було перерахувати на пальцях.. однієї руки, а таких як він – на одному пальці. 

- Хіхі

-Знаєш, коли шукаєш якусь річ, чи навіть не шукаєш, а просто знаходиш, чи вірніше сказати, він тебе знаходить.. ти відчуваєш всім своїм нутром, що ця річ, ця людина твоя і нікого більше, і ти вся належиш їй, ти навіть не належиш, ти частина його, І відчуваєш це всім своїм нутром, особливо там, зліва, де в нього було взято ребро, щоб створити тебе для нього.

-Створити?

-Так, ми створені один для одного, і він це знає. Він пише мені так, як і колись, досі називає мене Малятком. Принаймні, сподіваюсь, він не з усіма своїми колишніми так спілкувався. Він видаляє коментарі. Він перечитував наші повідомлення. Передивлювався спільні фото.. і дав маленький знак, щоб я знала, що він тут був, що він не забув.

-Звідки ти це знаєш?

-Не знаю, просто відчуваю.. Так само як він продовжує мої фрази або говорить ще навіть не початі.. так само як я знала, що він в той день змок під дощем, а потім поливав вазонки. Це щось вище, маленька, це щось вище.

-Мамо, а розкажи, як ви з познайомились

-Ти ж чула цю історія вже мільйон тисяч разів

-Ну мааам..

-А це вже інша історія, яку нам завтра тато розповість.. Спи, моє Сонечко, спи.

http://vk.com/podaruyknugu

Мяу мур Мяу

і я тебе також трохи знаю..

По моєму тілу стікала вода. А якщо б ми разом пропливли хоча б ще декілька років, міг стікати ти. У нашій Насті текла б наша кров. І роки плили б непомітно. Ми на 80% складаємось з води. А я не вірю твоєму коду. Навіщо ти обманюєш мене, себе? Адже нам разом ще довго плавати, незалежно від напрямку і сторін горизонту.

Любіть українок, як сонце, любіть!
Як вітер, і трави, і води.
В годину щасливу, і в радості мить, 
Любіть у годину незгоди.
Любіть українок ввісні й наяву,
Чорнявих своїх українок!
Красу їхню вічно живу й молоду,
Їх мову і спів солов'їний!

Коли доля мене ошукала 
I зоря мого щастя зайшла, 
Ти на вади мої не зважала 
I суддею мені не була. 
Ти знегоди моєї кайдани 
Поділяла зі мною. Й любов, 
Ті чуття, і не збутні, й жадані, 
У єдиній тобі я знайшов. 

I коли посилає природа 
На прощання усмішку свою, 
Знаю - щира її нагорода, 
Бо в усмішці тебе впізнаю. 
А зітнуться в шаленім двобої 
Океанні вали й ураган, 
То лиш тим і страшний, що з тобою 
Розлучає мене океан. 

Нехай вадиться скеля надії, 
Хай уламки ідуть аж до дна,- 
Мого духу біда не здоліє, 
Своїм бранцем не зробить вона. 
Бо не дамсь на зневагу і в горі,- 
Я загибель волію скоріш. 
Не схилити мене до покори, 
Поки ти поруч мене стоїш. 

Хоч ти роду людського, а мила, 
Хоч ти й жінка, а вірна мені, 
Хоч ти й люблена - тим не зловжила, 
Хоч неславлена - чиста й в брехні. 
Хоч ганьбили мене - не зреклась ти, 
Хоч в розлуці - ми завжди разом. 

                                                        Дж. Г. Байрон

Ти мені сьогодні знову снився... Ти подзвонив, і ми говорили.. довго говорили. Ти згадав, що ми давно не чулись, але я прокинулась, і ти знову забув

Колись я думала, що не можна не любити рідних, братів, сестер, адже це родичі, а їх всіх треба любити. Потім я думала, що можна недолюблювати далеких родичів ибо вони тобі просто не подобаються, але рідних - ніколи. Тепер я виливаю душу Чужій людині, котра стала мені рідною протягом останніх декількох місяців і ненавиджу свого кровного брата. Еволюція бля!

От не дочекаєтесь, я буду жити, всім на зло.

От зроби людині добре, зроби.
Харите мене всі. Дякую вам всім щиро за ваші труди і обман, за знання, точніше за їх відсутність у вас. Ненавиджу дволикість. Хоча, може і правий був той чувак, що казав про життя, війну і необхідність всіх способів. Загалом дякую вам за підлість і самозакоханість. Можете самі себе з'їсти

От блін, прям горджуся тобою, чи що..

От робіть що хочте, тільки не кричіть

А ми з тобою житимемо вічно

Ти холодний... Не віддаляйся від мене, будь ласка

Завтра на джазовий концерт.. Ммм.. ;)

Чекаємо вівторка...

І все ж таки добре мати друзів,  з якими не треба бути кимсь іншим, а просто залишатися собою. Дякую вам, мої хороші ))*

ти холодний

Коли у мене висока температура

І всееее бууде доообреее

37 за Цельсієм

Я не дозволю ніяким швабрам ставати між нами.

Цікаво, мені одній здається, що між нами стала швабра?..
Він якось віддалився від мене, дуже далеко.. і мені це не подобається.. 
Відчуваю якусь порожнечу всередині, ось уже декілька днів.. самотньо.. порожньо в душі.. нема жодних почуттів.. і ця відсутність вбиває мене зсередини і ззовні.. я ніяка на вигляд і настрою в мене аж ніяк нема.. і це жахливо. Куди поділась та пристрасть? Куди поділись всі почуття? Куди ділись ми з тобою? Куди поділось "ми"? Між нами стала швабра.. я її не люблю.. ніхто не любить розділятись, але я сумую.. за тобою.. дуже. 
І я не дозволю ніяким швабрам  ставати між нами.

Я чекатиму

Знаєте, бувають такі моменти, коли проїдається.. рутина з'їдає з ріжками і ніжками.. поглинає і не подавиться. Мене вона не трогає, але дорогих мені людей - залюбки. Ненавиджу її. Вона руйнує все. А може то я все руйную? Не треба було те фото відсилати, я знала, але що поробиш, якщо я люблю їх такими які вони є, хай і мене полюблять..напевне. Я ніколи не старалася бути кращою, до того моменту, коли розбилась бутилка мартіні. А потім піщло поїхало... Знаєте, коли хочеться для нього бути найкращою.. Але вчора я зрозуміла, що ,не зважаючи на мою багату філологічну фантузію, все не так. Далеко не так як я думала. З його розмов можна було зрозуміти, що це саме те, він саме той, і я ...Він читає мої думки, продовжує початі мною речення, він знає скільки я  кладу цукру в чай, і запрошує на абсент, бо знає, що я каву не п'ю. Але вчора... Знаєте, бувають такі моменти, коли коли рутина проїдає... їсть собака, і не давиться. Мене вона не трогає, але його... Ненавиджу її... А може то все я? Я ніколи не старалась бути кращою, ніж я є.
Я тебе любю таким, який ти є. Таким.. люблю. І ти люби.. люби.. такою.

Про беременность и роды.

  Быть беременной мне не понравилось. В первые месяцы мне постоянно хотелось спать и блевать, а в последние месяцы у меня был такой огромный живот, что моему мужу приходилось возить меня по квартире на инвалидной коляске. Однажды, когда его не было дома, мне захотелось поесть яблок, и я пошла к холодильнику. Открыв дверь, я присела, чтобы добраться до нижней полки, где хранились яблочки. Яблочко я взяла, а вот встать на ноги в исходную позицию у меня не получилось, поэтому я ввела немытое яблочко в рот цельным куском и поползла на четвереньках к дивану, чтобы от него уже оттолкнуться и встать. Коты в ужасе шарахались от меня.  
У меня постоянно было хуёвое настроение. А еще у меня страшно чесался живот, и вообще, набранные 30 кг веса не оставили никого равнодушным. Знакомые смотрели на меня и говорили бляяяяяять. Особенно смешно это смотрелось еще и потому, что я не поправилась в ширь, а живот у меня просто выехал вперед, типа он лоджия. Было очень тяжело сидеть за столом, вся еда шла мимо рта и падала на живот. Спать тоже было очень неприятно. На спине не полежишь, на боку тоже. Ночью в туалет я вставала через каждые 40 минут. Поэтому сон был не сон, а дурацкая борьба с животом. Иногда я плакала и мечтала о том, что вот рожу и высплюсь. Хуй там. Но об этом позже. Меня до сих пор бесит, когда говорят, что беременность — это счастливое время.  
Отсыпайся, типа. Счастливыми в это время бывают только женщины, которые не в себе. А обычному человеку никогда не будет приятно находиться в состоянии дискомфорта и иметь при этом непривлекательную внешность (и не надо говорить, что беременные красивые — это наглая ложь, выдуманная для того, чтобы поддержать несчастных животастых женщин, которые почему-то так любят беременные фотосессии).  
Родов я боялась еще с детства. Начитавшись сообщества беременных, я поняла, что ключевая фишка в родах – это клизма. Ее я и боялась. Поскольку мне предстояло плановое кесарево на 38неделе, я еще и очень боялась родить раньше срока. Последние 2 недели перед родами я дважды будила мужа, и мы бежали в роддом по встречной полосе, я типа рожала. Странно, но меня никто не ругал за ложные схватки. Только муж после второго раза перестал мне верить, поэтому когда 15го октября я встала и сказала, что я сегодня рожу, он только махнул рукой и сказал – ну да, ну да. И мы поехали на плановый осмотр к гинекологу. Я на всякий случай взяла с собой зарядку. На осмотре мне сказали. Ой у вас уже большое раскрытие, вы разве не ощущаете схватки. Я сказала, что схватки я ощущаю последние 8 месяцев. Но мне никто не верит, так что нет – считайте, что не ощущаю. Меня спросили ела ли я что с утра, и я сказала, что немного перекусила перед визитом к врачу – 2 вареных яйца, стакан молока, 4 бутерброда с сыром, полстакана орехов, курагу и 2 помидора. И чай. И пору ложек сгущенки. Мне сказали, идите на 3й этаж, там ваша комната, роды в 16.00. Я спросила когда клизма? И на меня тревожно посмотрели. В комнате мне сразу понравилось, потому что она была большая, и для мужа уже была застелена постель. В комнате мне поставили капельницу, велели больше не перекусывать и не пить воды и прислали тетку, которая меня переодела в смешную казенную одежку с мишками. Я терпеливо ждала клизмы. И стала сообщать всем знакомым посредством мобильной связи, что я, мол, сегодня рожаю. Ох, лучше бы я этого не делала, но кто ж знал. Где-то около 15.00 мне принесли подписать бумагу, которая гласила, что если я помру в родах, то я сама виновата. Я радостно подписала ее и спросила когда клизма. Через пять минут пришла медсестра и сказала, что, мол, мне сказали, что вы желает клизму. Я сказала ей, что клизмы я не желаю, но раз ее уж будут делать, то я хочу подготовиться. Она сказала, что мы клизмы обычно перед родами не делаем, но если вы настаивате, то давайте вам сделаем. Я сказала – ну нет так нет. И обрадовалась. Это было первым, чему я обрадовалась за всю беременность. Через минуту меня повезли в операционную. А мужа отправили в другую комнату переодеваться в костюм хирурга. В операционной мне сделали эпидуральный укол в спину, и я перестала чувствовать свои ноги. Мне и так не было видно своих ступней вот уже месяца три из-за огромного живота, а тут мне было и не видно их, и не слышно. Очень интересное ощущение. Такое впечатление, что ноги – это два огромных опухших столба, которые не ваши и которые лежат отдельно от вашего туловища, да еще и в странном положение – 2 позиция в балете. В комнату набились люди в масках, и в какой –то момент один из них наклонился и поцеловал меня. Прошло минут пять прежде, чем я поняла, что это мой муж. Так я думала, что это услуга такая в роддоме – поцелуй постороннего мужика. Муж тоже был хорош, он бегал по операционной и щелкам фотоаппаратом каждый угол, при этом заставляя людей в масках улыбаться. Из того, чего я не ожидала – это огромное кол-во народу в комнате, но потом мне объяснили, что на каждого ребенка положено по педиатру и по 2 медсестры, поэтому так. Еще через мгновение у меня перед глазами натянули ширму. Пришел мой врач и спросил как я себя чувствую. Я сказала, что охуительно. Лежать в комнате, набитой людьми, в пижаме с мишками во второй позиции, с голым животом и еще неизвестно чем – моя голубая мечта. Врач запросил музыку, но получил шиш, и меня стали резать. Я ничо не чувствовала, и это меня беспокоило. А врача беспокоило то, что мой муж щелкает все, что видит. В итоге, его попросили сесть у изголовья жены и сидеть там до конца. Через пять минут из меня вытащили моего первого младенца, и он сказал ааааааааа. Мне сказали, что это хорошо, и унесли его вытирать. Еще через минуту вытащили второго, который сказал точно такие же слова. Его тоже понесли помыться и еще через 3 минуты мне выдали обоих в смешных шапках. Я смотрела на них и думала – ах вот что у меня чесалось в животе. И не ощущала решительно ничего. Нас вчетвером сфотала медсестра, детей увезли наверх, меня обрадовали тем, что у обоих детей апгар 10/10, и это редкость для близнецов. А затем меня повезли обратно, и все стали аплодировать, будто мы только что все вместе приземлились на самолете с одним двигателем, которым управляла пьяная стюардесса. Я не поняла почему, но тоже стала, а муж меня ударил по рукам – не хлопай, сказал, это тебе хлопают, скромнее себя веди.  
Меня ненадолго завезли в реанимационное отеделение, где мне под простынь просунули трубу с горячим воздухом. Для подогреву. Минут через пять меня уже везли в палату, где на ушах стояли все родственники, окружив кроватку с двумя пупсами. Пупсов осматривала педиатр. А про меня типа забыли. Потом про меня вспомнили и снова начали апплодировать. Меня эти апплодисменты страшно бесили, потому что я была одета не по уставу и не ощущала своих ног. Еще меня напрягал тот момент, что у меня был катерер и кулек с мочой.  
Потом стали приходить люди. Кто был у меня на свадьбе, помнит, сколько там было народу. Вот они и пришли. В роддоме нет часов посещения, можно заходить когда тебе захочется. Если бы вы знали, как меня заебали посетители за те 2 дня, что я там пролежала. У меня в руках был шнур с кнопкой, на которую мне надо было нажимать, когда у меня болел шов. Я нажимала на эту кнопку каждые 15 минут, но потом мне сказали, что это плацебо, то есть наебка, все равно обезбаливающее не поступает чаще раза в час. И это мне тоже не понравилось. Ночью, через каждые 2,5 часа мне привозили детей на кормежку. Когда я слышала, что по коридору едет телега с детьми, я делала вид, что я мертвая, но медсестра это не хавала, настойчиво, но вежливо будила меня словами — ваши дети хотят есть. Мне все время хотелось крикнуть ей — ну и покорми их, мне больно их кормить! Но я этого не делала, так как не хотела, чтобы обо мне плохо думали. И да, кормить мне было очень больно. Я допускаю, что некоторым это не больно, но из числа моих знакомых больно было всем, по крайней мере первые пару месяцев. И еще у меня было постоянное чувство усталости, потому что на сон у меня не было никакого времени. Двух часов тревожного сна в сутки мне не хватало. Потом нас выписали и началось то, чего не пишут в книгах. Я потом расскажу, если кому интересно.  
После роддома.  
Продолжение.  
Из роддома меня выписали на 2й день. Если б я знала, какое заподло меня ожидает дома, я бы сломала себе руку и ногу и, возможно, нос, чтобы полежать в роддоме подольше. В роддоме мне нравилось все, начиная с питания и заканчивая тем, что там меня аккуратно помыли шваброй, типа я мерседес. Дома меня ждали голодные рыбки в аквариуме, умеренно сытые коты, несобранный урожай арбузов в фермерской игре и 2 орущих кулька, которые я принесла с собой из роддома. Наверное, самый длинный сон у нас с мужем произошел в первую ночь дома, потому что мы наладили радио-няню, уложили детей спать по своим кроваткам в их комнате, а сами легли у себя в спальне. Ну, мы не знали, что у радио-няни сядут батарейки и проспали 3 часа, проснувшись от адских криков из детской. После этой ночи мы с мужем переселились в детскую. Дети просыпались, я кормила одного, пока муж менял подгузник второму, потом мы менялись детьми, я кормила второго, потом опять первого, потому что нам казалось, что он недоел. В это время второй засыпал, но просыпался ровно тогда, когда первый заканчивал есть, и мне приходилось снова его кормить. Первые 3 месяца мне казалось, что эта круговая порука никогда не закончится. При этом мы вели журнал, где записывали по времени кто сколько поспал, поел, пописал и покакал. Мы начали вести журнал после того, как перепутали детей и покормили одного и того же дважды, а второго оставили голодным. После этого случая мы покрасили одному ребенку ноготь на ноге, но потом правда забыли которому покрасили. Тогда мы налепили им на грудь пластыри с именами. Наверное, мне повезло, потому что мне очень помогал и помогает муж. Я не понимаю как можно справиться с ребенком дома одному. Даже если это не двойня, а один ребенок. Первые месяца 4 нам помогала свекровь – она готовила еду, потому что у меня не было времени даже сходить в туалет. Походы в душ были для меня праздником. И это при том, что мы взяли дневную няню, когда детям исполнилось по полтора месяца. Даже если я отходила на секунду в магазин, я боялась, что сейчас меня собьет грузовик, в больнице не смогут найти моей резус-отрицательной крови, и мои дети останутся без еды. Потому что я ощущала себя едой. И мне было жалко себя, и я много плакала. Где-то на 5м месяце муж решил показать меня специалисту и мне диагностировали послеродовую депрессию. Диагноз мне понравился, и мне очень хотелось , прикрывшись им, прекратить кормить детей грудью и перейти на искусственное вскармливание, но чтение ебаного сообщества «лялечка» убедило меня в том, что я эгоистка и что надо кормить и дальше. По правде говоря, с каждым месяцем мне становилось все легче и легче, ведь к недосыпам привыкаешь. Когда детям исполнилось по 5 месяцев, я вышла на работу. Я продолжала кормить их ночью и утром, а на работе сцеживалась и приносила вечером молоко, чтобы няня на след. день его им скормила. Не знаю почему, но молока у меня было дохуя, не побоюсь этого слова. Так продолжалось до 7, 5 месяцев. Потом они сами перестали есть ночью, наверное, потому что мы стали давать им вечером каши. И я постепенно свернула грудное вскармливание. Я думала, что все, наконец-то я теперь посплю. Хуй. У них стали лезть зубы. И ночами они спали, просыпаясь на поорать каждый час и никогда не одновременно. Нам приходилось идти в комнату, брать на руки, качать, успокаивать и снова укладывать. И так по 24 раза за ночь (по 12 на человека в среднем). Мы пробовали совместный сон, но он у нас не сложился от того, что я чутко спала и мне все время казалось, что кто-то из детей упал на пол. Один раз ночью муж застал меня ползающей на четвереньках по полу и ищущей детей, хотя они при этом спокойно спали у себя в кроватках.  
Сейчас моим детям почти по 2 года. Они все еще неважно спят, потому что не все зубы еще вылезли, но мы привыкли. У нас есть своя система (по ребенку на человека), благодаря которой мы стали более лучше одеваться (зачеркнуто) спать. Из хорошего что могу сказать. Дети – это прекрасно  
Ничто не может сравниться с ощущением, когда ваш ребеночек в парке бежит к вам с криком папааа (а вы – мама) с чем-то зажатым в маленьком кулачке. Он разжимает кулачок, а в нем – сухая собачья какашка. И он улыбается ртом с редкими зубами, и он горд тем, что принес вам какашку. И это да, это счастье.  
Заметка И смех и слезы ))))

Завтра в кіно...)

А в мене є друзі. Такі вірні, добрі, хороші, які мене люблять, харут, дусяють, цьомають... а я їм кажу мама, тато... вони мені купують печенько, а я їм даю ковбаски... а ще я їм в стінку стукаю, а вони мені... а ще я чую як Юля іде спати... а Кріс не спить, вона вампір... а Хареночка... моя Хареночка читає Кінга!!! Вони мерзенні, але я їх люблю і люблю харути, а вони мене... Добре мати таких друзів.. Це вперше я захотіла людей обов'язково запросити на весілля... Я не знаю чого, адже до нього ще далеко, але я хочу щоб вони там були. Буде весело. Бо м мене є друзі.

влюбляются не в лица, не

в фигуры,

и дело, как ни странно, не

в ногах.

влюбляются в тончайшие

натуры,

и трещинки на розовых

губах.

влюбляются в

шероховатость кожи,

в изгибы плеч и лёгкий

холод рук.

в глаза, что на другие не

похожи,

и в пулемётно-быстрый

сердца стук.

влюбляются во взмах

ресниц недлинных,

и родинки на худеньких

плечах.

в созвездие веснушек

чьих-то дивных,

и ямочки на бархатных

щеках.

влюбляются не в лица, не

в фигуры -

они всего лишь маски,

миражи

влюбляются надолго лишь

в натуры,

влюбляются в мелодии

души.

 Амбідекстри - люди,які однаковою мірою володіють обома руками. Менше 1% населення всієї планети можуть похвалитися цією здатністю.

Приємно знати, що належиш до одного з них ;)

Дім, милий дім...

Будь неординарним. Будь собою. Не живи під диктовку.
Відрізняйся від сірої маси.
Посміхайся невдачам в обличчя, вони подумають що ти божевільний і втечуть.

    16:16
    дурниці, а приємно

Давайте називати речі своїми іменами

Будь вірний своїм принципам.

Ось справжні проблеми
А ви криза, криза, ніготь зламала, шмотки, колготки...

Я так хочу до тебе...

P.S.

Набридли ці фрази : "Якщо вагаєтесь між "так" чи "ні", то завжди "так"! Зробіть це. Поцілуйте, обійміть, наздоженіть, зустріньтеся, скажіть." 

ага, якщо вагаєшся між "так" і "ні",завжди обирай "так", давай, стрибай з 9 поверху,переспи з першим ліпшим, кинь кохану людину, бо твої здогади правильні, адже "так" зажди правильне. Два рядки, як в тій рекламі : "Обирай ЗАВЖДИ "так". Давай, зіпсуй собі життя!"

Ключове тут слово "ЗАВЖДИ"... правила діють не в кожній ситуації, адже на кожне правило є виняток, це особливість всіх правил, яка доводить, що жити за ними - не ідеал. Ніщо не ідеал. А що таке "правильно", "правило", хіба не прагнення до ідеалу? То як ти можеш хоча б трохи підплисти до тієї істини, якщо корабель твій уже збудований з гнилого дерева? Ніхто не правий, ніщо не праве. Адже колись люди свято вірили в тих слонів і черепаху, на котрих стоїть Земля, декілька років назад казали, що атом неподільний, а тепер нам твердять протилежне. То чи є шанс того, що ми й тепер помиляємось?.. Варто задуматись. 

Усе в світі відносно, як на мене це повинно бути одним з життєвих кредо кожної людини. Ніщо не точне і не певне  до визначеного часу, і ти не можеш знати хто правий, а хто ні. У світі 7 000 000 000 людей, і я запевняю вас, кожен думає по іншому. Правда, деякі притримуються однієї думки, але це все відносно, у світі все відносно. Варто тільки поставити перед ними правильне питання, як їхня думка різко зміниться. 

Я не закликаю ні до чого, просто будьте вірні своїм принципам, але треба знати коли оступитись, бо ви ж пам'ятаєте, правда? у світі все відносно. 

P.S. навіть я в цьому тексті тричі заперечила собі ;) 

а правда вони класні?.. :)

Але тільки дехто знає, хто мені подобається більше...

...І заради чого, заради чого? Що б ви не зробили, все це стане не більш ніж жалюгідною краплею в безкінечному океані.

Але що є океан як не безліч крапель?..

 Я тут щойно подумала.. а якщо все що я тут пишу і справді хтось читає, а якщо ще й не так читає, не з такою інтонацією? :))

Все ж таки жоден імітатор на кшталт і-нету не замінить живого спілкування, чи не так? 

Гадаю це було риторичне запитання ;)

P.S.

Я дивлюся на твої фото, слухаю твою музику, переглядаю відео, сторінку по сто тисяч разів на день. Хочу почути твій голос... Як скажеш "Привіт МаЛЯтКо" чи напишеш.. Давно  з тобою не спілкувалась.. від учора. Ти можеш подумати що я якась маньячка, і зовсім не та дівчина, яку ти зустрів минулого літа. Але це я, ти знаєш мене більше ніж будь хто.. майже.. але ж завжди треба дізнаватися щось нове, так цікавіше жити. Так як каша повільно вариться і ніколи не википить, як в тому мультику.. не можна пікрутити газ, бо все виллється назовні, і виключити також, бо вона охолоне. Все має бути вміру. 
   
  P.S. Ні, я таки маньячка.

182.5 причини чому я тебе кохаю

А я чекаю на тебе... щодня.

А я чекаю на тебе... щодня. Приходжу тільки подивитись, а тебе нема. Тут не було, і тільки я пішла - прийшов. Дивно... почали часто розминатись. Але я нізащо не скажу що вже щось погасло. Вічний вогонь не гасне, як біля тих пам'ятників.. Ніхто не забутий, ніщо не забуто - це не тільки про героїв війни сказано, це і про нас, про наші щоденні подвиги... Адже ти так багато робиш для мене. Я знаю що тобі це не сподобається, але інколи в моїй голові промелькає думка, що я тебе не достойна... Знаю, ти вже казав, що ти мене також не вартий, а я сказала що ми варті один одного..) Ми справді дуже схожі, адже не даремно ти читаєш мої думки, продовжуєш фрази, а я знаю що вчора був дощ і ти сильно змок.. мабуть не даремно ми сьогодні вночі виграли якісь перегони, там, в моєму сні, були як вдома разом, де ми тільки не були. Я згідна жити там, де добре твоєму серцю і вважати це своїм домом.

Ти мені сьогодні снився...

Ти мені сьогодні снився... Це було те ідеальне життя, яке я уявляю собі щоночі перед сном. Кажуть, що можна керувати своїми снами, і тобі присниться те, що ти хочеш, про що подумаєш. Дивно... я щоночі думаю про тебе, але ти снишся мені рідко. Але це не так дивно, як те, про що ти не забув. А ще мені цікаво чому рахуємо від одного дня, адже можна і помилитися. Але ж ні, ми обоє чудово пам'ятаємо ту п'ятницю, здається то була п'ятниця... Нещодавно я її згадувала. Я часто про неї згадую коли погано і треба переключитися на щось хороше. А що може бути кращим початку того, що ми вчора святкували? Хіба що тільки продовження ;) 

    Найважче - це чекати... 

                                         

                        А може воно того варте?