Коли доля мене ошукала 
I зоря мого щастя зайшла, 
Ти на вади мої не зважала 
I суддею мені не була. 
Ти знегоди моєї кайдани 
Поділяла зі мною. Й любов, 
Ті чуття, і не збутні, й жадані, 
У єдиній тобі я знайшов. 

I коли посилає природа 
На прощання усмішку свою, 
Знаю - щира її нагорода, 
Бо в усмішці тебе впізнаю. 
А зітнуться в шаленім двобої 
Океанні вали й ураган, 
То лиш тим і страшний, що з тобою 
Розлучає мене океан. 

Нехай вадиться скеля надії, 
Хай уламки ідуть аж до дна,- 
Мого духу біда не здоліє, 
Своїм бранцем не зробить вона. 
Бо не дамсь на зневагу і в горі,- 
Я загибель волію скоріш. 
Не схилити мене до покори, 
Поки ти поруч мене стоїш. 

Хоч ти роду людського, а мила, 
Хоч ти й жінка, а вірна мені, 
Хоч ти й люблена - тим не зловжила, 
Хоч неславлена - чиста й в брехні. 
Хоч ганьбили мене - не зреклась ти, 
Хоч в розлуці - ми завжди разом. 

                                                        Дж. Г. Байрон